Apr. 21 – 5th Sunday of the Great Lent. Tone 5.

Venerable Mary of Egypt. Holy Apostles of the Seventy: Herodion, Agabus, Asyncritus, Rufus, Phlegon, Hermes, and those with them (1st c.). Martyr Pausilippus of Heraclea in Thrace (117-138). St. Celestine, pope of Rome (432). Ven. Rufus the Obedient of the Kyiv Caves (14th c.).

Heb. 9:11-14; Mk. 10:32-45;
Gal. 3:23-29; Lk. 7:36-50;

Liturgy of St. Basil the Great.

Apr. 28 – PALM SUNDAY. THE ENTRY OF THE LORD INTO JERUSALEM.

Apostles Aristarchus, Pudens, and Trophimus of the Seventy (67). Martyrs Basilissa and Anastasia of Rome (1st c.). Martyr Suchias and his companions (123). Martyr Sabbas the Goth of Buzau in Wallachia (Romania) (372).

Phil. 4:4-9; Jn. 12:1-18;

Liturgy of St. John Chrysostom

Апостол

Євр. 9:11-14

Браття, Христос, Первосвященник майбутніх благ, прийшовши з більшою та досконалішою скінією, нерукотворною, тобто не такого спорудження, і не з кров'ю козлів і телят, але зі Своєю Кров'ю, один раз увійшов у святилище і здобув вічне викуплення. Бо якщо кров телят і козлів та попіл телиці через окроплення освячує осквернених, щоб чисте було тіло, то тим більше Кров Христа, Котрий Духом Святим приніс Себе непорочного Богові, очистить совість нашу від мертвих діл для служіння Богу живому і істинному!

Гал. 3:23-29

Браття, до пришестя віри ми були замкнені під охороною закону, до того часу, як належало відкритися вірі. Тому закон був вихователем, який вів нас до Христа, щоб нам виправдатися вірою; коли ж прийшла віра, ми вже не під вихователем. Бо всі ви – сини Божі по вірі в Христа Ісуса; всі ви, що в Христа хрестилися, в Христа одяглися. Нема вже іудея, ні язичника; нема раба, ні вільного; нема чоловічої статі, ні жіночої, бо всі ви – одне в Христі Ісусі. А якщо ж ви Христові, то ви нащадки Авраамові і за обітницею спадкоємці.

Євангеліє

Від Марка 10:32-45

Коли вони були в дорозі, йдучи до Ієрусалима, Ісус ішов попереду них, а вони жахалися і, йдучи за Ним слідом, боялись. Покликавши дванадцятьох, Він знову почав їм говорити про те, що буде з Ним: ось, ми йдемо до Ієрусалима, і Син Людський виданий буде первосвященникам і книжникам, і осудять Його на смерть, і видадуть Його язичникам; і знущатимуться над Ним, і битимуть Його, і обплюють Його, і уб'ють Його; і на третій день воскресне. Тоді підійшли до Нього сини Зеведеєві Яків та Іоанн і сказали: Учителю! ми хочемо, щоб Ти зробив нам, про що попросимо. Він сказав їм: що хочете, щоб Я зробив вам? Вони сказали Йому: дай нам сісти у Тебе, одному праворуч, а другому ліворуч у славі Твоїй. Ісус же сказав їм: не знаєте, чого просите. Чи можете пити чашу, яку Я п'ю, і хреститись хрещенням, яким Я хрещусь? Вони відповідали Йому: можемо. Ісус же сказав їм: чашу, яку Я п'ю, будете пити, і хрещенням, яким Я хрещусь, будете хреститись; а дати сісти праворуч і ліворуч Мене – не від Мене залежить, а кому уготовано. І, почувши, десять почали гніватись на Якова та Іоанна. Ісус же, покликавши їх, сказав їм: ви знаєте, що ті, яких називають князями народів, панують над ними, і вельможі їхні володіють ними. Але між вами хай не буде так: а хто хоче бути більшим між вами, хай буде вам слугою;  і хто хоче бути першим між вами, хай буде всім рабом. Бо і Син Людський не для того прийшов, щоб Йому служили, але щоб послужити і віддати душу Свою для визволення багатьох.

Від Луки 7:36-50

Один з фарисеїв просив Його, щоб вкусив з ним їжі, і Він, прийшовши в дім фарисея, возліг. І ось, жінка з того міста, яка була грішницею, довідавшись, що Він перебуває в домі фарисея, принесла алавастрову посудину з миром і, припавши до ніг Його ззаду, плачучи, почала обливати ноги Його слізьми і обтирати волоссям голови своєї, цілувала ноги Його і мастила миром. Фарисей же, що запросив Його, побачивши це, сказав сам у собі: якби Він був пророк, то знав би, хто і яка жінка доторкається до Нього, бо вона грішниця. Звернувшись до нього, Ісус сказав: Симоне! Я маю щось сказати тобі. Він же говорить: кажи, Вчителю. Ісус сказав: у одного лихваря було два боржники: один винен був п'ятсот динаріїв, а другий п'ятдесят, та коли вони не мали чим віддати, він простив обом. Скажи ж, котрий з них більше полюбить його? Симон відповідав: думаю, що той, котрому більше простив. Він сказав: правильно ти розсудив. І, повернувшись до жінки, сказав Симонові: чи бачиш цю жінку? Я прийшов у дім твій, і ти не дав Мені води на ноги, а вона слізьми облила ноги Мої і волоссям голови своєї обтерла; ти цілування не дав Мені, а вона, відколи Я прийшов, не перестає цілувати ноги Мої; Ти оливою не помастив голови Моєї, вона ж миром намастила ноги Мої. А тому кажу тобі: прощається багато гріхів її за те, що вона полюбила багато, а кому мало прощається, той мало любить. Їй же сказав: прощаються тобі гріхи. Ті, що возлежали з Ним, почали говорити про себе: хто Він, що й гріхи прощає? Він же сказав жінці: віра твоя спасла тебе, йди з миром.

The Life of Holy Saint Mary of Egypt

There was a certain elder in one of the monasteries of Palestine, a priest of the holy life and speech, who from childhood had been brought up in monastic ways and customs. This elder's name was Zosima. He had been through the whole course of the ascetic life and in everything he adhered to the rule once given to him by his tutors as regard spiritual labors. he had also added a good deal himself whilst laboring to subject his flesh to the will of the spirit. And he had not failed in his aim. He was so renowned for his spiritual life that many came to him from neighboring monasteries and some even from afar. While doing all this, he never ceased to study the Divine Scriptures. Whether resting, standing, working or eating food (if the scraps he nibbled could be called food), he incessantly and constantly had a single aim: always to sing of God, and to practice the teaching of the Divine Scriptures.

Zosima used to relate how, as soon as he was taken from his mother's breast, he was handed over to the monastery where he went through his training as an ascetic till he reached the age of 53. After that, he began to be tormented with the thought that he was perfect in everything and needed no instruction from anyone, saying to himself mentally, "Is there a monk on earth who can be of use to me and show me a kind of asceticism that I have not accomplished? Is there a man to be found in the desert who has surpassed me?" Thus thought the elder, when suddenly an angel appeared to him and said: "Zosima, valiantly have you struggled, as far as this is within the power of man, valiantly have you gone through the ascetic course. But there is no man who has attained perfection. Before you lie unknown struggles greater than those you have already accomplished. That you may know how many other ways lead to salvation, leave your native land like the renowned patriarch Abraham and go to the monastery by the River Jordan."

Zosima did as he was told, he left the monastery in which he had lived from childhood, and went to the River Jordan. At last he reached the community to which God had sent him. Having knocked at the door of the monastery, he told the monk who was the porter who he was; and the porter told the abbot. On being admitted to the abbot's presence, Zosima made the usual monastic prostration and prayer. Seeing that he was a monk the abbot asked: "Where do you come from, brother, and why have you come to us poor old men?" Zosima replied: "There is no need to speak about where I have come from, but I have come, father, seeking spiritual profit, for I have heard great things about your skill in leading souls to God." "Brother," the abbot said to him, "Only God can heal the infirmity of the soul. May He teach you and us His divine ways and guide us. But as it is the love of Christ that has moved you to visit us poor old men, then stay with us, if that is why you have come. May the Good Shepherd Who laid down His life for our salvation fill us all with the grace of the Holy Spirit." After this, Zosima bowed to the abbot, asked for his prayers and blessing, and stayed in the monastery.

There he saw elders proficient both in action and the contemplation of God, aflame in spirit, working for the Lord. They sang incessantly, they stood in prayer all night, work was ever in their hands and psalms on their lips. Never an idle word was heard among them, they know nothing about acquiring temporal goods or the cares of life. But they had one desire -- to become in body like corpses. Their constant food was the Word of God, and they sustained their bodies on bread and water, as much as their love for God allowed them Seeing this, Zosima was greatly edified and prepared for the struggle that lay before him.

Many days passed and the time drew near when all Christians fast and prepare themselves to worship the Divine Passion and Resurrection of Christ. The monastery gates were kept always locked and only opened when one of the community was sent out on some errand. It was a desert place, not only unvisited by people of the world but even unknown to them. There was a rule in that monastery which was the reason why God brought Zosima there. At the beginning of the Great Fast [on Forgiveness Sunday] the priest celebrated the holy Liturgy and all partook of the holy body and blood of Christ. After the Liturgy they went to the refectory and would eat a little lenten food. Then all gathered in church, and after praying earnestly with prostrations, the elders kissed one another and asked forgiveness. And each made a prostration to the abbot and asked his blessing and prayers for the struggle that lay before them.

After this, the gates of the monastery were thrown open, and singing, "The Lord is my light and my Savior; whom shall I fear? The Lord is the defender of my life; of whom shall I be afraid?" (Psalm 26:1) and the rest of that psalm, all went out into the desert and crossed the River Jordan. Only one or two brothers were left in the monastery, not to guard the property (for there was nothing to rob), but so as not to leave the church without Divine Service. Each took with him as much as he could or wanted in the way of food, according to the needs of his body: one would take a little bread, another some figs, another dates or wheat soaked in water. And some took nothing but their own body covered with rags and fed when nature forced them to it on the plants that grew in the desert. After crossing the Jordan, they all scattered far and wide in different directions. And this was the rule of life they had, and which they all observed -- neither to talk to one another, nor to know how each one lived and fasted. If they did happen to catch sight of one another, they went to another part of the country, living alone and always singing to God, and at a definite time eating a very small quantity of food.

In this way they spent the whole of the fast and used to return to the monastery a week before the Resurrection of Christ, on Palm Sunday. Each one returned having his own conscience as the witness of his labor, and no one asked another how he had spent his time in the desert. Such were rules of the monastery. Everyone of them whilst in the desert struggled with himself before the Judge of the struggle -- God -- not seeking to please men and fast before the eyes of all. For what is done for the sake of men, to win praise and honour, is not only useless to the one who does it but sometimes the cause of great punishment.

Zosima did the same as all. And he went far, far into the desert with a secret hope of finding some father who might be living there and who might be able to satisfy his thirst and longing. And he wandered on tireless, as if hurrying on to some definite place. He had already walked for 20 days and when the 6th hour came he stopped and, turning to the East, he began to sing the sixth Hour and recite the customary prayers. He used to break his journey thus at fixed hours of the day to rest a little, to chant psalms standing and to pray on bent knees. And as he sang thus without turning his eyes from the heavens, he suddenly saw to the right of the hillock on which he stood the semblance of a human body. At first he was confused thinking he beheld a vision of the devil, and even started with fear. But, having guarded himself with he sign of the Cross and banished all fear, he turned his gaze in that direction and in truth saw some form gliding southwards. It was naked, the skin dark as if burned up by the heat of the sun; the hair on its head was white as a fleece, and not long, falling just below its neck. Zosima was so overjoyed at beholding a human form that he ran after it in pursuit, but the form fled from him. He followed. At length, when he was near enough to be heard, he shouted: "Why do you run from an old man and a sinner? Slave of the True God, wait for me, whoever you are, in God's name I tell you, for the love of God for Whose sake you are living in the desert." "Forgive me for God's sake, but I cannot turn towards you and show you my face, Abba Zosima. For I am a woman and naked as you see with the uncovered shame of my body. But if you would like to fulfill one wish of a sinful woman, throw me your cloak so that I can cover my body and can turn to you and ask for your blessing." Here terror seized Zosima, for he heard that she called him by name. But he realized that she could not have done so without knowing anything of him if she had not had the power of spiritual insight. He at once did as he was asked. He took off his old, tattered cloak and threw it to her, turning away as he did so. she picked it up and was able to cover at least a part of her body.

Then she turned to Zosima and said: "Why did you wish, Abba Zosima, to see a sinful woman? What do you wish to hear or learn from me, you who have not shrunk from such great struggles?" Zosima threw himself on the ground and asked for her blessing. She likewise bowed down before him. And thus they lay on the ground prostrate asking for each other's blessing. And one word alone could be heard from both: "Bless me!" After a long while the woman said to Zosima: "Abba Zosima, it is you who must give blessing and pray. You are dignified by the order of priesthood and for may years you have been standing before the holy altar and offering the sacrifice of the Divine Mysteries." This flung Zosima into even greater terror. At length with tears he said to her: "O mother, filled with he spirit, by your mode of life it is evident that you live with God and have died to the world. The Grace granted to you is apparent -- for you have called me by name and recognized that I am a priest, though you have never seen me before. Grace is recognized not by one's orders, but by gifts of the Spirit, so give me your blessing for God's sake, for I need your prayers." Then giving way before the wish of the elder the woman said: "Blessed is God Who cares for the salvation of men and their souls." Zosima answered: "Amen." And both rose to their feet. Then the woman asked the elder: "Why have you come, man of God, to me who am so sinful? Why do you wish to see a woman naked an devoid of every virtue? Though I know one thing -- the Grace of the Holy Spirit has brought you to render me a service in time. Tell me, father, how are the Christian peoples living? And the kings? How is the Church guided?" Zosima said: "By your prayers, mother, Christ has granted lasting peace to all. But fulfill the unworthy petition of an old man and pray for the whole world and for me who am a sinner, so that my wanderings in the desert may not be fruitless." She answered: "You who are a priest, Abba Zosima, it is you who must pray for me and for all -- for this is your calling. But as we must all be obedient, I will gladly do what you ask." And with these words she turned to the East, and raising her eyes to heaven and stretching out her hands, she began to pray in a whisper.

One could not hear separate words, so that Zosima could not understand anything that she said in her prayers. Meanwhile he stood, according to his own word, all in a flutter, looking at the ground without saying a word. And he swore, calling God to witness, that when at length he thought that her prayer was very long, he took his eyes off the ground and saw that she was raised about a forearm's distance from the ground and stood praying in the air. When he saw this, even greater terror seized him and he fell on the ground weeping and repeating may times, "Lord have mercy." And whilst lying prostrate on the ground he was tempted by a thought: Is it not a spirit, and perhaps her prayer is hypocrisy. But at the very same moment the woman turned round, raised the elder from the ground and said: "Thoughts, tempting you about me, trouble you, Abba, telling you I am a spirit, and that my prayer is feigned? Know, holy father, that I am only a sinful woman, though I am guarded by Holy baptism. And I am no spirit but earth and ashes, and flesh alone." And with these words she guarded herself with the sign of the Cross on her forehead, eyes, mouth and breast, saying: "May God defend us from the evil one and from his designs, for fierce is his struggle against us."

Hearing and seeing this, the elder fell to the ground and, embracing her feet, he said with tears: "I beg you, by the Name of Christ our God, Who was born of a Virgin, for Whose sake you have stripped yourself, for Whose sake you have exhausted your flesh, do not hide from your slave, who you are and whence and how you came into this desert. Tell me everything so that the marvelous works of God may become known. A hidden wisdom and a secret treasure -- what profit is there in them? Tell me all, I implore you. for not out of vanity or for self-display will you speak but to reveal the truth to me, an unworthy sinner. I believe in God, for whom you live and whom you serve. I believe that He led me into this desert so as to show me His ways in regard to you. It is not in our power to resist the plans of God. If it were not the will of God that you and you r life would be known, He would not have allowed be to see you and would not have strengthened me to undertake this journey, one like me who never before dared to leave his cell."

Much more said Abba Zosima. But the woman raised him and said: "I am ashamed, Abba, to speak to you of my disgraceful life, forgive me for God's sake! But as you have already seen my naked body I shall likewise lay bare before you my work, so that you may know with what shame and obscenity my soul is filled. I was not running away out of vanity, as you thought, for what have I to be proud of -- I who was the chosen vessel of the devil? But when I start my story you will run from me, as from a snake, for your ears will not be able to bear the vileness of my actions. But I shall tell you all without hiding anything, only imploring you first of all to pray incessantly for me, so that I may find mercy on the day of Judgment." The elder wept and the woman began her story.

"My native land, holy father, was Egypt. Already during the lifetime of my parents, when I was twelve years old, I renounced their love and went to Alexandria. I am ashamed to recall how there I at first ruined my maidenhood and then unrestrainedly and insatiably gave myself up to sensuality It is more becoming to speak of this briefly, so that you may just know my passion and my lechery. for about seventeen years, forgive me, I lived like that. I was like a fire of public debauch. And it was not for the sake of gain -- here I speak the pure truth. Often when they wished to pay me, I refused the money. I acted in this way so as to make as many men as possible to try to obtain me, doing free of charge what gave me pleasure. do not think that I was rich and that was the reason why I did not take money. I lived by begging, often by spinning flax, but I had an insatiable desire and an irrepressible passion for lying in filth. This was life to me. Every kind of abuse of nature I regarded as life. That is how I lived. Then one summer I saw a large crowd of Libyans and Egyptians running towards the sea. I asked one of them, `Where are these men hurrying to?' He replied, `They are all going to Jerusalem for the Exaltation of the Precious and Lifegiving Cross, which takes place in a few days.' I said to him, `Will they take me with them if I wish to go?' `No one will hinder you if you have money to pay for the journey and for food.' And I said to him, `To tell you truth, I have no money, neither have I food. But I shall go with them and shall go aboard. And they shall feed me, whether they want to or not. I have a body -- they shall take it instead of pay for the journey.' I was suddenly filled with a desire to go, Abba, to have more lovers who could satisfy my passion. I told you, Abba Zosima, not to force me to tell you of my disgrace. God is my witness, I am afraid of defiling you and the very air with my words."

Zosima, weeping, replied to her: "Speak on for God's sake, mother, speak and do not break the thread of such an edifying tale."

And, resuming her story, she went on: "That youth, on hearing my shameless words, laughed and went off. While I, throwing away my spinning wheel, ran off towards the sea in the direction which everyone seemed to be taking. and, seeing some young men standing on the shore, about ten or more of them, full of vigor and alert in their movements, I decided that they would do for my purpose (it seemed that some of them were waiting for more travelers whilst others had gone ashore). Shamelessly, as usual, I mixed with the crowd, saying, `Take me with you to the place you are going to; you will not find me superfluous.' I also added a few more words calling forth general laughter. Seeing my readiness to be shameless, they readily took me aboard the boat. Those who were expected came also, and we set sail at once. How shall I relate to you what happened after this? Whose tongue can tell, whose ears can take in all that took place on the boat during that voyage! And to all this I frequently forced those miserable youths even against their own will. There is no mentionable or unmentionable depravity of which I was not their teacher. I am amazed, Abba, how the sea stood our licentiousness, how the earth did not open its jaws, and how it was that hell did not swallow me alive, when I had entangled in my net so many souls. But I think God was seeking my repentance. For He does not desire the death of a sinner but magnanimously awaits his return to Him. At last we arrived in Jerusalem. I spent the days before the festival in the town, living the save kind of life, perhaps even worse. I was not content with the youths I had seduced at sea and who had helped be to get to Jerusalem; many others -- citizens of the town and foreigners -- I also seduced. The holy day of the Exaltation of the Cross dawned while I was still flying about -- hunting for youths. At daybreak I saw that everyone was hurrying to the church, so I ran with the rest. When the hour for the holy elevation approached, I was trying to make my way in with the crowd which was struggling to get through the church doors.

"I had at last squeezed through with great difficulty almost to the entrance of the temple, from which the lifegiving Tree of the Cross was being shown to the people. But when I trod on the doorstep which everyone passed, I was stopped by some force which prevented by entering. Meanwhile I was brushed aside by the crowd and found myself standing alone in the porch. Thinking that this had happened because of my woman's weakness, I again began to work my way into the crowd, trying to elbow myself forward. But in vain I struggled. Again my feet trod on the doorstep over which others were entering the church without encountering any obstacle. I alone seemed to remain unaccepted by the church. It was as if there was a detachment of soldiers standing there to oppose my entrance. Once again I was excluded by the same mighty force and again I stood in the porch. Having repeated my attempt three or four times, at last I felt exhausted and had no more strength to push and to be pushed, so I went aside and stood in a corner of the porch. And only then with great difficulty it began to dawn on me, and I began to understand the reason why I was prevented from being admitted to see the life-giving Cross. The word of salvation gently touched the eyes of my heart and revealed to me that it was my unclean life which barred the entrance to me. I began to weep and lament and beat my breast, and to sigh from the depths of my heart.

"And so I stood weeping when I saw above me the ikon of the most holy Mother of God. Not taking my eyes off her, I said, `O Lady, Mother of God, who gave birth in the flesh to God the Word, I know, O how well I know, that it is no honor or praise to thee when one so impure and depraved as I look up to thy icon, O ever-virgin, who didst keep thy body and soul in purity. Rightly do I inspire hatred and disgust before thy virginal purity. But I have heard that God Who was born of thee became man on purpose to call sinners to repentance. Then help me, for I have no other help. Order the entrance of the church to be opened to me. Allow me to see the venerable Tree on which He Who was born of thee suffered in the flesh and on which He shed His holy Blood for the redemption of sinners an for me, unworthy as I am. Be my faithful witness before thy son that I will never again defile my body by the impurity of fornication, but as soon as I have seen the Tree of the Cross I will renounce the world and its temptations and will go wherever thou wilt lead me.' Thus I spoke and as if acquiring some hope in firm faith and feeling some confidence in the mercy of the Mother of God, I left the place where I stood praying. And I went again and mingled with the crowd that was pushing its way into the temple. And no one seemed to thwart me, no one hindered my entering the church. I was possessed with trembling, and was almost in delirium.

"Having got as far as the doors which I could not reach before -- as if the same force which had hindered me cleared the way for me -- I now entered without difficulty and found myself within the holy place. And so it was I saw the lifegiving Cross. I saw too the Mysteries of God and how the Lord accepts repentance. Throwing myself on the ground, I worshipped that holy earth and kissed it with trembling. The I came out of the church and went to her who had promised to be my security, to the place where I had sealed my vow. And bending my knees before the Virgin Mother of God, I addressed her with these words: `O loving Lady, thou hast shown me thy great love for all men. glory to God Who receives the repentance of sinners through thee. What more can I recollect or say, I who am so sinful? It is time for me, O Lady to fulfil my vow, according to thy witness. Now lead me by the hand along the path of repentance!' And at these words I heard a voice from on high: `If you cross the Jordan you will find glorious rest.' Hearing this voice and having faith that it was for me, I cried to the Mother of God: `O Lady, Lady, do not forsake me!' With these words I left the porch of the church and set off on my journey.

"As I was leaving the church a stranger glanced at me and gave me three coins, saying: `Sister, take these.' And, taking the money, I bought three loaves and took them with me on my journey, as a blessed gift. I asked the person who sold the bread: `Which is the way to the Jordan?' I was directed to the city gate which led that way. Running on I passed the gates and still weeping went on my journey. Those I met I asked the way, and after walking for the rest of that day (I think it was nine o'clock when I saw the Cross) I at length reached at sunset the Church of St. John the Baptist which stood on the banks of the Jordan. After praying in the temple, I went down to the Jordan and rinsed my face and hands in its holy waters. I partook of the holy and life-giving Mysteries in the Church of the Forerunner and ate half of one of my loaves. Then, after drinking some water from Jordan, I lay down and passed the night on the ground. In the morning I found a small boat and crossed to the opposite bank. I again prayed to Our Lady to lead me whither she wished. Then I found myself in this desert and since then up to this very day I am estranged from all, keeping away from people and running away from everyone. And I live here clinging to my God Who saves all who turn to Him from faintheartedness and storms."

Zosima asked her: "How many years have gone by since you began to live in this desert?" She replied: "Forty-seven years have already gone by, I think, since I left the holy city." Zosima asked: "But what food do you find?" The woman said: "I had two and a half loaves when I crossed the Jordan. Soon they dried up and became hard as rock. Eating a little I gradually finished them after a few years." Zosima asked. "Can it be that without getting ill you have lived so many years thus, without suffering in any way from such a complete change?" The woman answered: "You remind me, Zosima, of what I dare not speak of. For when I recall all the dangers which I overcame, and all the violent thoughts which confused me, I am again afraid that they will take possession of me." Zosima said: "Do not hide anything from me; speak to me without concealing anything."

She said to him: "Believe me, Abba, seventeen years I passed in this desert fighting wild beasts -- mad desires and passions. When I was about to partake of food, I used to begin to regret the meat and fish which of which I had so much in Egypt. I regretted also not having wine which I loved so much, for I drank a lot of wine when I lived in the world, while here I had not even water. I used to burn and succumb with thirst. The mad desire for profligate songs also entered me and confused me greatly, edging me on to sing satanic songs which I had learned once. But when such desires entered me I struck myself on the breast and reminded myself of the vow which I had made, when going into the desert. In my thoughts I returned to the ikon of the Mother of God which had received me and to her I cried in prayer. I implored her to chase away the thoughts to which my miserable soul was succumbing. And after weeping for long and beating my breast I used to see light at last which seemed to shine on me from everywhere. And after the violent storm, lasting calm descended.

"And how shall I tell you, O Abba, of the thoughts that pushed me towards lust once more? A fire was kindled in my miserable heart which seemed to burn me up completely and to awake in me a thirst for embraces. As soon as this craving came to me, I flung myself on the earth and watered it with my tears, as if I saw before me my witness, who had appeared to me in my disobedience, and who seemed to threaten punishment for the crime. And I did not rise from the ground (sometimes I lay thus prostrate for a day and a night) until a calm and sweet light descended and enlightened me and chased away the thoughts that possessed me. But always I turned to the eyes of my mind to my Protectress, asking her to extend help to one who was sinking fast in the waves of the desert. And I always had her as my Helper and the Accepter of my repentance. And thus I lived for seventeen years amid constant dangers. And since then even till now the Mother of God helps me in everything and leads me as it were by the hand."

Zosima asked: "Can it be that you did not need food and clothing?" She answered: "After finishing the loaves I had, of which I spoke, for seventeen years I have fed on herbs and all that can be found in the desert. The clothes I had when I crossed the Jordan became torn and worn out. I suffered greatly from the cold and greatly from the extreme heat. At times the sun burned me up and at other times I shivered from the frost, and frequently falling to the ground I lay without breath and without motion. I struggled with many afflictions and with terrible temptations. But from that time till now the power of God in numerous ways had guarded my sinful soul and my humble body. When I only reflect on the evils from which Our Lord has delivered me I have imperishable food for hope of salvation. I am fed and clothed by the all-powerful Word of God, the Lord of all. For it is not by bread alone that man lives. And those who have stripped off the rags of sin have no refuge, hiding themselves in the clefts of the rocks (Job 24; Heb. 11:38)."

Hearing that she cited words Scripture, from Moses and Job, Zosima asked her: "And so you have read the psalms and other books?" She smiled at this and said to the elder: "Believe me, I have not seen a human face ever since I crossed the Jordan, except yours today. I have not seen a beast or a living being ever since I came into the desert. I never learned from books. I have never even heard anyone who sang and read from them. But the word of God which is alive and active, by itself teaches a man knowledge. And so this is the end of my tale. But, as I asked you in the beginning, so even now I implore you for the sake of the Incarnate word of God, to pray to the Lord for me who am such a sinner."

Thus concluding her tale she bowed down before him. And with tears the elder exclaimed: "Blessed is God Who creates the great and wondrous, the glorious and marvelous without end. Blessed is God Who has shown me how He rewards those who fear Him. Truly, O Lord, Thou dost not forsake those who seek Thee!" And the woman, not allowing the elder to bow down before her, said: "I beg you, holy father, for the sake of Jesus Christ our God and Savior, tell no one what you have heard, until God delivers me of this earth. And now depart in peace and again next year you shall see me, and I you, if God will preserve us in His great mercy. But for God's sake, do as I ask you. Next year during Lent do not cross the Jordan, as is your custom in the monastery." Zosima was amazed to hear that she know the rules of the monastery and could only say: "Glory to God Who bestows great gifts on those who love Him." She continued: "Remain, Abba, in the monastery. And even if you wish to depart, you will not be to do so. And at sunset of the holy day of the Last super, put some of the lifegiving Body and Blood of Christ into a holy vessel worthy to hold such Mysteries for me, and bring it. And wait for me on the banks of the Jordan adjoining the inhabited parts of the land, so that I can come and partake of the lifegiving Gifts. For, since the time I communicated in the temple of the Forerunner before crossing the Jordan even to this day I have not approached the Holy Mysteries. And I thirst for them with irrepressible love and longing. and therefore I ask and implore you to grant me my wish, bring me the lifegiving Mysteries at the very hour when Our Lord made His disciples partake of His Divine Supper. Tell John the Abbot of the monastery where you live. Look to yourself and to your brothers, for there is much that needs correction. Only do not say this now, but when God guides you. Pray for me!" With these words she vanished in the depths of the desert. And Zosima, falling down on his knees and bowing down to the ground on which she had stood, sent up glory and thanks to God. And, after wandering thorough the desert, he returned to the monastery on the day all the brothers returned.

For the whole year he kept silent, not daring to tell anyone of what he had seen. To himself he prayed God to show him again the face that he desired. He tormented himself and worried himself to pieces, imagining to himself how long a year is and wanting, if possible, that the year be shortened into one single day. And when at length the first Sunday of the Great Fast came, all went out into the desert with the customary prayers and the singing of psalms. Only Zosima was held back by illness -- he lay in a fever. And then he remembered what the saint had said to him: "and even if you wish to depart, you will not be able to do so."

Many days passed and at last recovering from his illness he remained in the monastery. And when attain the monks returned and the day of the Last Supper dawned, he did as he had been ordered. and placing some of the most pure Body and Blood into a small chalice and putting some figs and dates and lentils soaked in water into a small basket, he departed for the desert and reached the banks of the Jordan and sat down to wait for the saint. He waited for a long while and then began to doubt. Then raising his eyes to heaven, he began to pray: "Grant me O Lord, to behold that which Thou hast allowed be to behold once, do not let me depart in vain, being the burden of my sins." And then another thought struck him: "And what if she does come? There is no boat; how will she cross the Jordan to come to me who am so unworthy?" And as he was pondering thus he saw the holy woman appear and stand on the other side of the river. Zosima got up rejoicing and glorifying and thanking God. And again the thought came to him that she could not cross the Jordan. Then he saw that she made the sign of the Cross over the waters of the Jordan (and the night was a moonlight one, as he related afterwards) and then she at once stepped on to the waters and began walking across the surface towards him. And when he wanted to prostrate himself, she cried to him while still walking on the water: "What are you doing, Abba, you are a priest and carrying the divine Gifts!" He obeyed her and on reaching the shore she said to the elder: "Bless, father, bless me!" He answered her trembling, for a state of confusion had overcome him at the sight of the miracle: "Truly God did not lie when He promised that when we purify ourselves we shall be like Him. Glory to Thee, Christ our God, Who has shown me through this thy slave how far away I stand from perfection." Here the woman asked him to say the Creed and our Father. He began, she finished the prayer and according to the custom of that time gave him the kiss of peace on the lips. Having partaken of the Holy Mysteries, she raised her hands to heaven and sighed with tears in her eyes, exclaiming: "Now lettest Thou Thy servant depart in peace, O Lord, according to Thy word; for my eyes have seen Thy salvation."

Then she said to the elder: "Forgive me, Abba, for asking you, but fulfill another wish of mine. Go now to the monastery and let God's grace guard you, and next year come again to the same place where I first met you. Come for God's sake, for you shall again see me, for such is the will of God." He said to her: "From this day on I would like to follow you and always see your holy face, but now fulfill the one and only wish of an old man and take a little of the food I have brought for you." And he showed her the basket, while she just touched the lentils with the tips of her fingers, and taking three grains said that the Holy spirit guards the substance of the soul unpolluted. Then she said: "Pray, for God's sake pray for me and remember a miserable wretch." Touching the saint's feet and asking for her prayers for the Church, the kingdom and himself, he let her depart with tears, while he went off sighing and sorrowful, for he could not hope to vanquish the invincible. Meanwhile she again made the sign of the Cross over the Jordan, and stepped on to the waters and crossed over as before. And the elder returned filled with joy and terror, accusing himself of not having asked the saint her name. But he decided to do so next year.

And when another year had passed, he again went into the desert. he reached the same spot but could see no sign of anyone.

So raising his eyes to heaven as before, he prayed: "Show me, O Lord, Thy pure treasure, which Thou hast concealed in the desert. Show me, I pray Thee, the angel in the flesh, of which the world is not worthy." Then on the opposite bank of the river, her face turned towards the rising sun, he saw the saint lying dead. Her hands were crossed according to custom and her face was turned to the East. Running up he shed tears over the saint's feet and kissed them, not daring to touch anything else. For a long time he wept. Then reciting the appointed psalms, he said the burial prayers and thought to himself: "Must I bury the body of a saint? Or will this be contrary to her wishes?" And then he saw words traced on the ground by her head: "Abba Zosima, bury on this spot the body of humble Mary. Return to dust that which is dust and pray to the Lord for me, who departed in the month of Fermoutin of Egypt, called April by the Romans, on the first day, on the very night of our Lord's Passion, after having partaken of the Divine Mysteries." Reading this the elder was glad to know the saint's name. He understood too that as soon as she had partaken of the Divine Mysteries on the shore of the Jordan she was at once transported to the place where she died. The distance which Zosima had taken twenty days to cover, Mary had evidently traversed in an hour and had at once surrendered her soul to God.

Then Zosima thought: "It is time to do as she wished. But how am I to dig a grave with nothing in my hands?" And then he saw nearby a small piece of wood left by some traveler in the desert. Picking it up he began to dig the ground. But the earth was hard and dry and did not yield to the efforts of the elder. He grew tired and covered with sweat, he sighed from the depths of his soul and lifting up his eyes he saw a big lion standing close to the saint's body and licking her feet. At the sight of the lion he trembled with fear, especially when he called to mind Mary's words that she had never seen wild beasts in the desert. But guarding himself with the sign of the cross, the thought came to him that the power of the one lying there would protect him and keep him unharmed. Meanwhile the lion drew nearer to him, expressing affection by every movement. Zosima said to the lion: "The Great One ordered that her body was to be buried. But I am old and have not the strength to dig the grave (for I have no spade and it would take too long to go and get one), so can you carry out the work with your claws? Then we can commit to the earth the mortal temple of the saint." While he was still speaking the lion with his front paws began to dig a hole deep enough to bury the body.

Again the elder washed the feet of the saint with his tears and calling on her to pray for all, covered the body with earth in the presence of the lion. It was as it had been, naked and uncovered by anything but the tattered cloak which had been given to her by Zosima and with which Mary, turning away, had managed to cover part of her body. Then both departed. The lion went off into the depth of the desert like a lamb, while Zosima returned to the monastery glorifying and blessing Christ our Lord. And on reaching the monastery he told all the brothers about everything, and all marveled on hearing of God's miracles. And with fear and love they kept the memory of the saint. Abbot John, as St. Mary had previously told Abba Zosima, found a number of things wrong in the monastery and got rid of them with God's help. And Saint Zosima died in the same monastery, almost attaining the age of a hundred, and passed to eternal life.

The monks kept this story without writing it down and passed it on by word of mouth to one another. But I (adds Sophronius) as soon as I heard it, wrote it down. Perhaps someone else, better informed, has already written the life of the Saint, but as far as I could, I have recorded everything, putting truth above all else. May God Who works amazing miracles and generously bestows gifts on those who turn to Him with faith, reward those who seek light for themselves in this story, who hear, read and are zealous to write it, and may He grant them the lot of blessed Mary together with all who at different times have pleased God by their pious thoughts and labors. And let us also give glory to God, the eternal King, that He may grant us too His mercy in the day of judgment for the sake of Jesus Christ our Lord, to Whom belongs all glory, honor, dominion and adoration with the Eternal Father and the Most Holy and Life-giving Spirit, now and always, and through all ages. Amen.

Преподобна Марія Єгипетська

В одному з палестинських монастирів жив старець, прикрашений доброзвичайністю життя та розсудливістю слова. Ім'я того старця було Зосима. Він пройшов усі подвиги монашого життя і зберіг усі правила, що їх передали досконалі іноки. Те все чинячи, ніколи не минав він нагоди повчитися божественних слів, отож чи лягав, чи вставав, чи працював, чи їв – безперестанно співав Богові. Прийшовши змалечку в монастир, до п'ятдесяти трьох років добре подвизався в ньому. А тоді збентежили його помисли, буцім він у всьому вже досконалий і не треба, щоби хтось його повчав. Отож подумав він: «Чи є на землі монах, який міг би повчити мене для моєї користі або показав мені подвиги, яких я не звершував? Чи знайдеться в пустелі хтось, чиї діла перевершили б мої?»

Коли старець це подумав, з'явився йому ангел і прорік: «О Зосимо, подвизався ти добре, наскільки спроможна подвизатися людина, добре пройшов подвижницьке життя, та нема такої людини, що була б досконалою, бо подвиг, який чекає попереду і якого ти не знаєш, більший від того, що вже позаду. Щоб довідатися тобі, скільки є доріг до спасення, вийди зі своєї землі, як Авраам – преславний патріарх, та йди в монастир, що на річці Йордан».

Одразу ж послухав старець і покинув монастир, у якому чернечив змалку, та прийшов на Йордан, у той монастир, де Бог повелів йому бути.

Перебрався Зосима через Йордан, маючи із собою, за звичаєм монастирським, трохи харчів, скільки потребує тіло, й одіж, що була на ньому. Йдучи по пустелі, звершував своє молитовне правило, і навіть коли їв, творив молитву старанно. Спав мало, сидячи на землі там, де ніч захопила, а вдосвіта вставав і йшов далі. Бажав-бо зайти вглиб пустелі, сподіваючись, що знайде когось із отців, що там подвизаються, хто міг би повчити його, і бажав цього все більше й більше, і йшов уже двадцять днів.

Якось, зупинившись і повернувшись лицем до сходу, співав він шостий час, творячи звичайні молитви, та угледів праворуч ніби людську тінь. Злякався спершу Зосима, бо думав, що перед ним бісівське видіння, і тремтячи, знаменувався знаком хреста. Заспокоївшись, завершив він молитву й повернувся на південь, і побачив когось, хто йшов нагий тілом і весь чорний від сонця, із волоссям білим, як молоко, і коротким до шиї. Побачивши це, Зосима подався у той бік, радіючи радістю великою, адже за ті дні не бачив ні людини, ні тварини.

Коли та постать угледіла Зосиму, то кинулася тікати в пустелю. А Зосима, здавалося, забув, що він старий і пройшов важку дорогу, так поспішав наздогнати її – а вона втікала. Та ось Зосима наблизився до неї настільки, що й голос було чути, і гукав, плачучи: «Чому втікаєш від мене, грішного старця, рабе істинного Бога, що ради Нього живеш у цій пустелі? Почекай мене, недостойного та немічного, почекай з надією, що тобі воздається за твої труди».

Оце Зосима говорив зі сльозами, а тим часом вони наближалися до пересохлого річища. Коли ж добулися туди, та постать перебралася на другий берег, а Зосима втомився і не міг перейти. Він стояв і плакав гірко, і голосив так, що далеко було чути ридання. Тоді озвалась та постать і мовила таке: «Авво Зосимо, прости мене, Господа ради, що не можу вернутися й стати перед тобою. Я жона і, як бачиш, нага – тілесний мій сором не прикритий. Але якщо хочеш мені, грішній жоні, подати твою молитву й твоє благословення, кинь щось із твого одягу, щоб я прикрила свою наготу. Тоді підійду до тебе і прийму від тебе молитву».

Затремтів Зосима й налякався, жах огорнув його, коли почув, як вона назвала його на ім'я, хоч ніколи його не бачила й не чула про нього. І промовив він сам до себе: «Якби це не була прозорлива, то не назвала б мене на ім'я». І хутко зробив, як вона сказала: зняв зі себе стару подерту одежину, яку носив, і кинув їй, відвернувшись. Вона ж, узявши одіж, покрила своє тіло, де треба було його передовсім покрити, підперезалася і, повернувшися до Зосими, мовила: «Навіщо тобі, авво Зосимо, здалося бачити грішну жону? Чи ти хотів щось від мене почути чи побачити, що не полінувався так потрудитися?» А він припав до землі, просячи в неї благословення, і вона теж припала до землі, й лежали обоє, просячи благословення одне в одного. Тільки й чути було: «Благослови!»

Чимало часу минуло і сказала жона до Зосими: «Авво Зосимо, це тобі подобає благословити й молитву сотворити, адже ти вшанований пресвітерським саном і багато років, предстоячи святому престолу, приносиш Господеві дари божественних таїнств».

Від цих слів ще більше злякався Зосима. Тремтів і сльозами обливався старець, зітхаючи, озвався до неї уривчастим кволим голосом: «О мати духовна! Ти більше вмертвилася й наблизилася до Бога. Про тебе свідчать божественні дари, більші, ніж в інших людей. Ти знаєш моє ім'я і назвала мене пресвітером, хоч ніколи й не бачила. Тому сама благослови, Господа ради, і подай молитву тому, хто просить її у твоєї досконалості».

Жона, поступившись перед старцевим проханням, рекла: «Благословенний Бог, що бажає спасення душам людським». Зосима відповів: «Амінь», – і встали обоє із землі. Вона ж мовила до старця: «Чого ти, чоловіче Божий, прийшов до мене, грішниці? Чого захотів бачити жону нагу, котра не має жодної чесноти?» Старець промовив зі сльозами: «Заклинаю тебе, іменем Господа нашого Ісуса Христа, істинного Бога, що родився від Діви, що ради Нього носиш цю наготу і що ради Нього так умертвила свою плоть: не приховуй від мене твого життя, а розкажи мені все, щоб явною стала велич Божа».

І розповіла вона таке: «Я, отче, народилася в Єгипті. Коли мала дванадцять років, коли батьки мої ще були живі, відвернулася я від їхньої любові й пішла в Олександрію. Утративши своє дівство, стала я творити нестримне любодіяння. Соромлюся й згадувати, не те що комусь розповідати, однак коротко скажу, щоб ти зрозумів, яка ненаситна була моя плоть. Жила я в злиднях і часто голодна пряла кужіль, а похіть моя понад усе прагнула валятися у гріховному болоті. У цьому було все моє життя – завжди чинити безчестя. Отак я жила.

Та якось у жнива побачила я великий натовп лівійських і єгипетських мужів, що йшов до моря. Запитала я тоді якогось стрічного: «Куди йдуть ці мужі?» А він відповів мені: «До Єрусалиму, на празник Чесного й Животворящого Хреста Господнього, що випадає за кілька днів». І запитала його: «Чи візьмуть і мене з собою?» Він відповів: «Якщо маєш чим заплатити й харчі, щоб узяти з собою, ніхто тобі не заборонить». А я сказала до нього: «Брате, ні грошей нема в мене, ні харчів, але піду на той корабель, а за плату дам їм своє тіло». Я ж задля того хотіла йти з ними – прости мене, отче, – бо там було багато охочих на мою пристрасть. Казала ж я тобі, отче Зосимо, не змушуй мене говорити про мій сором: бачить Господь, боюсь я, чи не оскверняю повітря своїми словами».

А Зосима, змочуючи сльозами землю, відповів їй: «Говори, Господа ради, о мати моя, говори, не зупиняй своєї повчальної розповіді». І вона повела далі: «Почувши мої безсоромні слова, хлопець розреготався і пішов геть, а я поспішила до моря, куди всі йшли. Там побачила десять чи й більше чоловіків, юних тілом, що задовольнили б мою похіть, а інші вже зайшли на корабель. За своїм звичаєм я безсоромно підійшла до них і сказала: «Візьміть і мене зі собою, я догоджатиму вам». Вони розреготалися, побачивши моє безстидство, і взяли мене на корабель. Отак ми попливли. А що далі було… Як розповім тобі, о чоловіче Божий? Який язик вимовить, яке вухо вислухає лихі мої діла в дорозі й на кораблі, коли я, окаянна, штовхала на гріх і тих, що не хотіли грішити? Навчала-бо я таких страхітливих нечистот, що ніякими словами не скажеш. Повір мені, отче: дивуюся, як море витримало моє блудування, як земля не розверзлася і не поглинула живцем мене і не ввергла в ад за те, що стільки душ спіймала в смертні тенета. Та Бог, який не хоче смерті грішника, з довготерпінням чекав мого покаяння.

З такими-ось намірами прийшла я до Єрусалиму. Була там декілька днів до празника і чинила те саме, ба й гірше. І коли прийшов празник святого Воздвиження Чесного Хреста, я так само заманювала юні душі. Побачивши, як рано-вранці всі ідуть до церкви, пішла і я, й увійшла у церковний притвор. Коли настав час воздвиження Чесного Хреста Господнього, я намагалася ввійти в церкву з людьми: проштовхувалася, але мене відтискали й відпихали. Стиснута з усіх боків, наблизилася я до церковних дверей і ступила на поріг. Всі увійшли безперешкодно, а мене якась божественна сила не пускала. І знову я силкувалася ввійти, і знову була відштовхнута. Думала, що це сталося, бо я слабка жінка, і знову намагалася ввійти з тими, що заходили, але даремно стала моя грішна нога ще раз на поріг. Церква приймала всіх, тільки мене, окаянну, відкидала. Отак спробувавши втретє й учетверте і нічого не здобувши, ослабла я і вже не могла наблизитися до тих, що заходили. Із соромом і відчаєм відійшла я і стала у притворі в кутку. Ледве отямившись, думала, чому я не можу бачити Животворяще Древо Хреста Господнього. І тоді доторкнулося до мого серця світло спасенного розуміння: світла Господня заповідь, що просвічує душевні очі, показала мені, що багно моїх гріхів не дає мені зайти до церкви. Стала я плакати й ридати, і бити себе в груди, зітхаючи з глибини серця.

Стояла я і плакала, та побачила на стіні ікону Пресвятої Богородиці і промовила до неї, не зводячи з неї очей і ума від неї не відвертаючи: «О Діво, Владичице, що породила плоттю Бога Слова, знаю, воістину знаю, що нема тобі ні честі, ні похвали, коли така нечиста й скверна блудниця дивиться на твою чесну ікону Пречистої Приснодіви Марії, що має тіло й душу чисту й нескверну. Справедливо, щоб твоя дівственна чистота гидувала мною й ненавиділа мене, блудницю. Та чула я, що Бог, якого ти породила, на те став чоловіком, щоб призвати грішників до покаяння. Поможи мені, котрій ніхто не поможе, повели, щоб і я могла зайти до церкви, дозволь мені бачити Чесне Древо, до якого був плоттю прибитий Бог, що народився із тебе, що віддав свою Кров за моє спасення. Повели, Владичице, щоб і мені, недостойній, відчинилися двері, щоб я поклонилася божественному Хресту. І будь мені найпевнішою поручителькою. Коли святе хресне Древо Сина твого побачу, то світу і всього, що в ньому, відречуся».

Й увійшла я із жахом і трепетом у церкву безперешкодно, сподобилася зріти Чесне Древо і, споглядаючи тайни Бога, який готовий приймати тих, що каються, упала ниць, поклоняючись і цілуючи зі страхом хресне Древо. Пішовши до моєї Поручниці, що на іконі, Приснодіви Богородиці, молилася я, просячи: «Як можеш, то настав мене на шлях покаяння». І почула я голос, що волав здалека: «Як перейдеш Йордан, здобудеш справжній мир». Візвала я до Богородиці: «Владичице, не покинь мене», – і зі сльозами поспішно вийшла із притвору.

Хтось дав мені три монети. Купивши три хліби, запитала я продавця: «Де тут дорога до Йордану?» Побачивши по той бік міські ворота, вийшла, плачучи, питаючи дороги в зустрічних. Цілий день була в дорозі. Як сонце вже заходило, прийшла до церкви святого Йоана Хрестителя неподалік Йордану, і поклонившися в ній, подалася на берег. Умившись у тій святій воді, знову ввійшла до церкви й запричащалася Пречистих і Животворящих Христових таїнств, а тоді з'їла пів хліба й запила йорданською водою. Спала тієї ночі на землі, а зранку, знайшовши невеликий човен, перебралася на другий берег Йордану і знову помолилася до моєї Наставниці Богородиці, щоб навчила мене, як їй самій сподобається. Отак я прийшла в цю пустелю і тут оселилася, дожидаючи Бога, який спасає мене від душевної знемоги й бурі».

Спитав її Зосима: «Скільки ж уже минуло років, паніматко, відтоді, як ти оселилася в цій пустелі?» А вона відповіла: «Здається мені, що вже минуло сорок і сім років, відколи я вийшла зі святого міста». І каже Зосима: «Чим же ти живишся, паніматко?» Вона ж каже: «Два й пів хліба мала зі собою, як перейшла Йордан. Вони зачерствіли і я їла їх потроху, і мені вистачило на кілька років». Запитав Зосима: «А чи не зазнала ти якоїсь біди за цей час чи якоїсь напасті? » Відповіла вона: «Запитав ти мене, авво Зосимо, про такі речі… Як згадаю, скільки горя перетерпіла, скільки лютих помислів бентежило мене, то боюся про них говорити, щоб знов бува не приступили до мене». Промовив до неї Зосима: «Не приховуй від мене нічого, паніматко, я вже просив тебе, щоб розповіла мені все докладно». Вона й каже: «Повір мені, авво Зосимо: сімнадцять років провела я в цій пустелі, борючись з моїми безумними похотями, як з лютими звірами. Коли споживала просту їжу, мені хотілося м'яса й риби, що їх їла у Єгипті. Хотіла й вина, яке любила. Багато бо в миру пила вина, а тут навіть води не мала, і люта спрага палила мене, і дуже я мучилася. Дуже мене тривожило бажання співати бісівських пісень, до яких звикла. Тоді, плачучи й б'ючи себе в груди, згадувала я обіти, якими обреклася, коли прийшла в цю пустелю, і стаючи думкою перед іконою Пречистої Богородиці, Поручительки моєї, плакала, благаючи відігнати від мене помисли, що бентежили душу. Я довго плакала і била себе в груди, а тоді побачила світло, що осявало мене звідусіль. Душевна буря вляглася і запала тиша.

Прости мене, авво, що визнаю перед тобою помисли, які штовхали мене на блуд: у моєму пристрасному серці спалахував вогонь, палячи мене цілу і штовхаючи на гріх. Коли находив на мене такий помисел, я кидалася на землю й обливалася слізьми, уявляючи, як предстою перед моєю Поручителькою, а вона осуджує мій злочин і грізно показує муку за нього. Не вставала я зі землі ні вдень ні вночі, аж поки не осяяло мене солодке світло і не прогнало помисли, що мене бентежили. Тоді підвела я очі до моєї Поручительки, безнастанно просячи допомоги у безконечній пустелі.

Маючи тут воістину Помічницю і в покаянні Поспішницю, прожила я сімнадцять років, перетерпівши незліченні біди. Відтоді ж і донині Помічниця моя, Богородиця, в усьому й на все наставляє мене».

А Зосима каже до неї: «А чи не потребувала ти харчів та одежі?»

Вона відповіла: «Коли через сімнадцять літ скінчилися хліби, живилася я зіллям, що росте в пустелі. А одіж, яку мала, коли перейшла Йордан, розлізлася від старості, тому велику нужду терпіла я в холод і в спеку. Сонце палило мене, а холод проймав до кісток. Я дрижала і падала на землю, поборювана численними бідами та незмірними спокусами. Відтоді і донині сила Божа завше оберігає мою грішну душу і знеможене тіло. Подумати лишень, від яких бід визволив мене Господь: я здобула їжу, що не вичерпується, – надію на спасення. І тепер знаходжу пристановище у слові Божім, яке вміщує все, бо не самим хлібом житиме чоловік. Той, хто скинув гріховний одяг, знаходить пристановище навіть серед каміння».

Зосима, почувши, що вона згадує слова Писання, з Мойсеевих книг, із пророків і псалмів, спитав її: «Чи вивчала ти псалми й інші книги, паніматко?»

Вона усміхнулася й відповіла: «Вір, чоловіче, що не бачила я жодної людини, окрім тебе, відколи перейшла Йордан, ані тварини. Книг я не вчила і не чула нікого, хто читав би чи співав, але слово Боже оживляє людину і вчить її розуму. Ото й уся розповідь про мене. Іди в мирі, а наступного року знову побачиш мене, завдяки Божій благодаті, що оберігає нас. Сотвори ж, Господа ради, те, про що тебе зараз попрошу: наступного року, в піст, не переходь Йордану, як ви звикли чинити в монастирі».

Дивувався Зосима, почувши, що знає й порядок монастирський, і нічого вже не говорив, крім: «Слава Богу, що дає великі дари тим, які люблять Його». Вона ж сказала йому: «Залишся, кажу тобі, авво, в монастирі, бо якщо й хотітимеш вийти, то не зможеш. А в святий Великий Четвер, у вечір таїнственної Христової вечері, візьми Животворящого Тіла й Крові Христа, Бога нашого, у святу посудину, достойну такого таїнства. Принеси до Йордану і почекай на тому березі, неподалік людських жител, а я прийду й запричащаюся Животворящих Дарів. Відколи споживала їх у церкві Йоана Предтечі, по сей час не приймала цих святощів, а нині прагну їх цілим серцем».

Промовивши це й попросивши, щоб старець молився за неї, пішла вглиб пустелі. А Зосима, поклонившися доземно, перейшов через пустелю і повернувся до монастиря, хвалячи та славлячи Христа, Бога нашого.

Цілий рік мовчав Зосима, не важачись нікому оповісти, що бачив, і тільки молив Бога, щоб знову явив йому ту особу. А коли настав вечір таїнственної Христової вечері, зробив, як просила його: поклав у чашу часточку Тіла й Крові Христа, Бога нашого, взяв у кошик трохи сушених смоков, фініків, намоченого сочива і пішов пізно ввечері на йорданський берег. Там сів і чекав преподобну. Не задрімав Зосима і на хвильку, а пильно вдивлявся у пустелю, чи не надійде та, котру прагнув узріти. І сказав собі старець: «Чи це моя недостойність не дозволяє їй прийти, чи вже приходила і, не знайшовши мене, пішла геть?»

Думаючи так, старець зітхнув і просльозився. Тоді возвів очі до неба і помолився: «Не позбавляй мене, Владико, змоги зріти святу, яку видіти вже раз сподобив мене! Не допусти, щоб відійшов я з пустими руками, несучи на плечах гріхи свої як докір».

Скінчивши молитву, подумав старець: «А що буде, коли прийде вона? Човна-то нема – як Йордан перейде?»

Тоді з'явилася преподобна і стала на тому березі. Зосима підвівся, радіючи та веселячись, славлячи Бога. І тут побачив, як свята, знаменувавши Йордан знаком хреста, стала і пішла по воді, наближаючись до нього. Хотів було поклонитися їй, та вона зупинила його, кажучи: «Що робиш, авво? Ти ж священик і в руках тримаєш божественні таїнства».

Він послухався. А вона, зійшовши на берег, мовила: «Благослови, отче, благослови». Він відповів їй із трепетом, бо страх охопив його на таке предивне видіння: «Воістину Бог дотримав слова, коли обіцяв уподобити до себе тих, що очищаються за своїми силами. Слава тобі, Христе, Боже наш, що показав мені через цю твою рабу, наскільки далекий я від досконалості».

Коли він це вимовив, вона попросила його проказати Символ святої віри: «Вірую в єдиного Бога…» І молитву Господню: «Отче наш, Ти, що єси на небесах…» Скінчивши молитву, свята запричащалася Пречистих і Животворящих Христових таїнств і, за звичаєм, поцілувала старця. Знявши руки до неба, зітхнула вона, просльозилася і промовила: «Нині відпускаєш рабу твою, Владико, за словом Твоїм у мирі, бо бачили очі мої Твоє спасення». І звернулась до старця: «Прости, авво Зосимо, але виконай ще одне моє бажання. Йди зараз до твого Божим миром береженого монастиря, а наступного року прийди знову до того річища, де ти вперше говорив зі мною. Прийди, прийди, Господа ради, і побачиш мене, як захоче Господь».

А він відповів їй: «Хотів би я, якби це було можливо, ходити слідом за тобою й бачити твоє чесне обличчя. Благаю тебе, зроби одне, про що я, старець, попрошу: візьми бодай щось із того, що я приніс». Промовивши це, показав їй на кошик. Вона пальцями торкнулася сочива і, взявши три зернятка, вклала в уста, мовлячи: «Досить благодаті духовної, що оберігає природу душі нашої неоскверненою». І ще сказала старцю: «Моли Господа за мене, отче мій, моли, завжди поминаючи моє окаянство».

Він поклонився їй до ніг і просив, щоб вона молилася до Бога за Церкву, за царів і за нього. Тоді зі сльозами відпустив її, ридаючи, та не сміючи довше затримувати, бо якби й спробував, то не зміг би. Вона ж, знову знаменувавши Йордан, перейшла по воді, як і перед тим.

Старець повернувся, пройнятий великою радістю та страхом. Він-бо шкодував і докоряв собі, що не довідався імені преподобної, та сподівався дізнатись наступного року.

Коли минув рік, подався Зосима знову в пустелю зустрітися з дивним видінням, виконавши все за звичаєм. Ішов він довго і знайшов прикмети, що вказували на місце, яке шукав. Не побачивши нікого, облився слізьми, а тоді звів очі до неба і помолився до Бога, кажучи: «Покажи мені, Господи, твій скарб неукрадний, що його заховав Ти у цій пустелі. Покажи мені, благаю, ангела у плоті, з яким увесь світ не достойний зрівнятися».

Отак молячись, прийшов він до річища. Ставши край берега, обернувся до сходу і побачив преподобну, що лежала мертва. Руки в неї були складені, як годиться, а лице звернене на схід. Підбігши до неї, обмив старець слізьми ноги блаженної, не насмілюючись торкнутися до тіла. Довго плакав, а тоді, прочитавши псалми й молитву на погребення, сказав собі: «Чи маю я поховати тіло преподобної? А може, це буде їй не до вподоби?»

Коли тільки подумав це, побачив на землі коло її голови напис: «Поховай, авво Зосимо, на цьому місці тіло смиренної Марії. Віддай порох порохові і моли Господа за мене, що переставилася першого дня місяця фармутія – по єгипетському, а по римському – апріля, в ніч спасенних Христових страстей, причастившись божественної Тайної вечері».

Прочитавши, старець спершу подумав: «Хто ж написав це? Вона-бо говорила, що не знає грамоти». Але наступної миті утішився, бо довідався ім'я преподобної і знав, що переставилася на оцьому місці невдовзі, як причастилась божественних таїнств на Йордані. Дорогу, яку він долав двадцять днів, Марія пройшла за годину і тут одразу відійшла до Бога. Відтак старець, славлячи Бога, зрошуючи сльозами землю та тіло преподобної, мовив до себе: «Пора, старче Зосимо, вчинити те, що звелено тобі. Але як ти, нещасний, викопаєш яму, коли не маєш у руках нічого?»

Та коли це сказав, побачив неподалік невеликий кілок. Взяв його і став ним копати. Земля була суха й не піддавалася старцеві. Авва обливався потом, та не міг собі зарадити. Зітхнув він тяжко з цілого серця – і тут побачив великого лева, що стояв біля тіла преподобної Марії та лизав їй ноги. Затремтів старець, бо боявся звіра. Блаженна-бо говорила, що ніколи тут звірів не бачила. Знаменувався старець знаком хреста, бо вірив, що його обереже сила преподобної. Лев поволі наблизився до старця і став лащитися до нього.

І сказав Зосима левові: «Звіре, ця велика свята повеліла мені поховати її тіло, а я, старий, не можу викопати ями, бо нічого не маю зі собою, а обитель далеко. Не годен я швидко повернутися і принести все, що треба. Тому вирий яму своїми пазурами й віддамо землі тіло преподобної».

Як тільки лев почув ці слова, то зразу й вирив передніми лапами яму, що її було досить, щоб поховати померлу. І знову старець обмив сльозами ноги преподобної і довго молився до неї, благаючи, щоб молилася за всіх. Потому покрив її тіло землею. Було воно наге, бо не мало на собі нічого, крім одежі, старої й порваної, що кинув їй був Зосима.

Відтак лев, тихо, як ягня, подався углиб пустелі, а Зосима, благословляючи й хвалячи Бога, вернувся в монастир і розповів усім монахам про преподобну Марію, нічого не приховуючи, що бачив і що чув про неї. Всі, котрі чули, дивувалися величі Божій і зо страхом, вірою й любов'ю почитали день, коли переставилася свята. Зосима ж, боговгодно поживши близько ста років, закінчив у тому монастирі свої земні дні і відійшов навіки до Господа.

Бог, що творить предивні чудеса і тим, що з вірою прибігають до Нього, великі даровання воздає, нехай нагородить тих, кому на користь ця розповідь, хто її читає й слухає, і того, хто подбав, щоб її записати. Нехай сподобить їх благої частки блаженної Марії, з усіми, що богомислієм і трудами благовгодили Йому споконвіку. Амінь.

Let's Help Ukraine!

St. John's Ukrainian Humanitarian Fund is accepting donations to help Ukrainians during war. Donations will go to provide food and other humanitarian needs.

To make donation online click here

We accept checks as well.

Please make the checks to St. John Ukrainian Humanitarian Fund

Mailing address:

1 Saint John's Parkway
Johnson City NY 13790
 

Cash is accepted in church

Pray for Ukraine!

Prayers for Ukraine are done during each service. To see the schedule click here.

Молитви за Україну проводяться під час кожної служби. За розкладом дивіться тут.

May God bless and protect Ukraine!

Save the Date

Ukrainian Day is scheduled for July 13, 2024

Happy Birthday

• April 21: Kimberly Kocak
  
• April 23: Davyd Astakhov
  
• April 23: Diane Merkel
  
• April 23: Sara Dickstein
  
• April 23: Oleksandr Vozniuk
  
• April 24: Alexis Cardarelli
  
• April 25: Declan Scannell
  
• April 25: Beverly Haluska
  
• April 27: William Klish

* If your or someone else's birthday is missing or incorrect please let Fr. Ivan know right away.

Please Pray for the Servants of God

Rose, Marlyn, Bob, Nadine,
John, Olga, Jane, Zenna, Douglas,
Melanie, William, Marion, Helen,
Mariann, Robert, Jean, Brian, Pipinos,
Fr. James, Scott, Andriy, Nicholas, James,
Quinn Marie, Laurel and baby, William

Upcoming Readings

Mon. Apr. 22 – Is. 48:17–49:4 ; Gen. 27:1-41; Prov. 19:16-25;
Tue. Apr. 23 – Is. 49:6-10; Gen. 31:3-16; Prov. 21:3-21;
Wed. Apr. 24 – Is. 58:1-11; Gen. 43:26-31; 45:1-16; Prov. 21:23–22:4;
Thu. Apr. 25 – Is. 65:8-16; Gen. 46:1-7; Prov. 23:15-24:5
Fri. Apr. 26 – Heb. 2:11-18; Lk. 1:24-38;
Sat. Apr. 27 – Heb. 12:28–13:8 ; Jn. 11:1-45;