«Носіть тягарі один одного»

Архіпастирське послання Собору Єпископів Української Православної Церкви США з нагоди Місяця запобігання самогубствам та ознайомлення із цією небезпекою

Всечесному духовенству, чернецтву та вірним Української Православної Церкви США:

Возлюблені брати і сестри у Христі! Христос посеред нас!

Вступаючи у вересень, який у нашій країні відзначається як Місяць запобігання самогубствам та ознайомлення із цією небезпекою, ми звертаємося до вас як ваші архіпастирі та духовні отці з глибоким усвідомленням нашої пастирської відповідальності, християнським співчуттям і непохитною надією на животворчу милість Господа і Спасителя нашого Ісуса Христа.

Упродовж земного життя людина зустрічається з багатьма формами страждання. Одні рани є видимими й легко розпізнаваними, інші залишаються прихованими в глибинах людського серця. Недуга може вражати тіло, розум, емоційний чи духовний стан людини. Бувають хвилини, коли самотність стає нестерпною, скорбота здається непосильною, страх затьмарює майбутнє, а відчай настільки обтяжує людину, що вона вже не здатна побачити шлях уперед.

Саме в таку темряву Церква звіщає слова нашого Господа: «Я прийшов, щоб мали життя, і подостатком щоб мали» (Ін. 10:10).

Православне християнське розуміння людського буття ґрунтується на непохитному переконанні, що людське життя є священним, бо воно є даром Божим. Ми не є творцями власного існування. Ми приймаємо життя від нашого Творця як благословення і водночас як священну відповідальність. Кожна людська особа створена за образом і подобою Божою, а святий апостол Павло нагадує нам, що наші тіла покликані бути «храмом Духа Святого» (1 Кор. 6:19).

Саме тому Церква завжди проголошувала й захищала святість людського життя. Однак це свідчення не може обмежуватися лише засудженням дій, які призводять до припинення життя. Стверджувати святість життя означає також супроводжувати, захищати, підтримувати та піклуватися про тих, для кого тягар подальшого життя став надзвичайно важким.

Православна християнська антропологія не розглядає тіло і душу як відокремлені чи не пов'язані між собою виміри людського буття. Людина є психосоматичною єдністю - живою єдністю тіла і душі, покликаною до освячення та преображення у Христі. Тому фізична недуга може впливати на наш емоційний і духовний стан, так само як психологічна травма, тривала скорбота, депресія, тривога, виснаження, залежність, ізоляція та інші форми страждання можуть впливати на тіло, розум, людські стосунки, молитву і навіть на здатність людини бачити надію.

Тому наша пастирська традиція закликає нас зустрічати стражденну людину насамперед не осудом, а співчуттям, розсудливістю, терпеливістю та особистою присутністю.

Церква - це не спільнота людей, які ніколи не зазнавали ран. Навпаки, вона є священним місцем, де зранене людство зустрічає Христа - Божественного Лікаря наших душ і тіл.

Через своє таїнственне й аскетичне життя Церква подає вірним засоби духовного зцілення та зміцнення: молитву, Святу Сповідь, участь у Святій Євхаристії, піст, читання Святого Письма, духовне наставництво, покаяння, діла милосердя, християнське спілкування та підтримку парафіяльної спільноти.

Водночас звернення по належну медичну, психологічну чи психіатричну допомогу ніколи не повинно сприйматися як ознака недостатньої віри. Знання і професійні навички лікарів, психологів, психіатрів, консультантів, соціальних працівників та інших належно підготовлених фахівців можуть бути засобами, через які виявляється Боже Провидіння і турбота про людину. Духовне служіння Церкви та відповідальна професійна допомога не повинні протиставлятися одне одному. Навпаки, належно поєднані, вони можуть сприяти зціленню та відновленню цілісності людської особи.

Самогубство є болісною і трагічною реальністю, яка торкається окремих людей, родин, парафій, шкіл, робочих колективів і цілих громад. Його наслідки сягають далеко за межі життя людини, яка померла, залишаючи батьків, чоловіків і дружин, дітей, братів і сестер, друзів, духовенство та парафіяльні громади перед обличчям глибокого горя і запитань, на які, можливо, не буде повної відповіді в цьому земному житті.

Саме тому святий апостол Павло заповідає нам: «Носіть тягарі один одного, і так виконаєте закон Христовий» (Гал. 6:2).

Нести тягар іншого означає передусім бути уважними один до одного.

Як православні християни, ми повинні плекати дух пильності - не пильності, породженої підозрою, а пильності, що народжується з любові. Ми повинні звертати увагу на значні зміни у поведінці та емоційному стані тих, хто поруч із нами: прояви безнадії або відчуття власної непотрібності; висловлювання про смерть чи небажання жити; відсторонення від родини, друзів, парафіяльного життя чи звичних занять; різкі зміни у сні, поведінці або настрої; зростання вживання алкоголю чи інших речовин; ризиковану поведінку; сильне збудження або прояви нестерпного душевного болю.

Такі ознаки ніколи не повинні ставати приводом для пліток, осуду чи навішування ярликів. Навпаки, вони повинні спонукати нас до співчутливої уваги та відповідальних дій.

Коли ми бачимо, що хтось переживає важку внутрішню боротьбу, маємо знайти в собі мужність підійти до цієї людини зі смиренням і турботою. Ми повинні терпеливо слухати, не намагаючись одразу применшити її страждання чи запропонувати спрощені відповіді. Маємо заохочувати тих, хто перебуває у кризі, звертатися до священника, членів родини, лікаря, психолога чи іншого кваліфікованого фахівця. Якщо є підстави вважати, що людина перебуває в безпосередній небезпеці заподіяти собі шкоду, до такої ситуації необхідно поставитися як до невідкладної та без зволікання звернутися по відповідну професійну допомогу.

Бувають моменти, коли християнська любов найповніше виявляється не у великій кількості слів, а в простому запевненні: «Тобі не потрібно нести цей тягар наодинці. Ми залишимося поруч із тобою і разом шукатимемо допомоги».

Ми з особливою пастирською любов'ю звертаємося до тих серед наших вірних, хто нині переживає глибокий відчай, думки про заподіяння собі шкоди чи спокусу припинити своє земне життя.

Страждання, яке ви переживаєте, є реальним, і Церква не відкидає та не применшує його. Проте жодна мить темряви, якою б нестерпною вона не здавалася, не має влади визначити остаточний сенс чи цінність вашого життя.

Якщо зараз ви не бачите дороги вперед, дозвольте іншій людині йти поруч із вами доти, доки цей шлях знову не стане видимим.

Поговоріть зі своїм священником. Зверніться до члена родини чи друга, якому довіряєте. Шукайте належної медичної чи психологічної допомоги. Якщо ви відчуваєте, що можете заподіяти собі шкоду, негайно скажіть про це комусь і не залишайтеся на самоті.

Звернення по допомогу не є ознакою духовної слабкості. Це акт мужності та утвердження священного дару життя, довіреного вам Богом.

Ви створені за Його образом. Ви є членом Тіла Христового. Ваше життя має гідність, якої жодне страждання не здатне відібрати. Навіть тоді, коли ваше серце не відчуває Його присутності, Христос залишається поруч.

Як проголошує Псалмоспівець: «Близький Господь до скорботних серцем, і смиренних духом Він спасає» (Пс. 33/34:18).

Упродовж вересня ми закликаємо кожну парафію Української Православної Церкви США і всіх наших вірних приділити особливу пастирську увагу запобіганню самогубствам, підвищенню обізнаності щодо психічного здоров'я та християнській відповідальності за тих, хто переживає глибокі емоційні й духовні страждання. Увесь випуск журналу «Українське Православне Слово» присвячений темі запобігання самогубствам. Просимо всіх наших вірних ознайомитися з цими матеріалами також на офіційному вебсайті Церкви.

Ми заохочуємо наше духовенство, парафіяльні ради, церковні школи, молодіжні служіння, сестрицтва, братства та інші парафіяльні організації створювати належні можливості для молитви, роздумів, освіти та відкритого діалогу щодо психічного та емоційного благополуччя.

Особливу увагу необхідно приділяти ознайомленню наших вірних із загальновизнаними ознаками суїцидального ризику та важливістю своєчасного втручання. Необхідно забезпечити доступ до надійної інформації про професійну психологічну допомогу та кризові служби. Відповідні до віку освітні програми слід пропонувати батькам, підліткам і молоді, людям похилого віку, ветеранам, особам, які здійснюють догляд за іншими, та всім, хто може переживати особливі форми скорботи, самотності, травми чи душевного болю.

Особливо просимо наше духовенство та парафіяльних провідників уважно замислитися над пастирською культурою наших громад.

Чи є наші парафії місцями, де людина, яка переживає депресію, тривогу, залежність, скорботу, труднощі у шлюбі, фінансові проблеми, самотність або психологічну недугу, може звернутися по допомогу без страху осуду?

Чи знають наші діти та молодь, що дорослі в Церкві вислухають їх серйозно і зі співчуттям?

Чи знають наші літні та прикуті до дому вірні, що вони залишаються невід'ємними членами Тіла Христового і що про них не забули?

Чи знають ті, хто сумує, що для їхньої скорботи є місце в житті Церкви?

І чи усвідомлюють самі наші священнослужителі, що звернення по допомогу тоді, коли духовні, емоційні та фізичні вимоги пастирського служіння стають надто важкими, є не слабкістю, а відповідальним ставленням до життя і покликання, довірених їм Богом?

Церква повинна невпинно плекати духовну уважність, необхідну для того, щоб помічати страждання, яке нерідко приховується за зовнішнім благополуччям.

З глибоким співчуттям ми також пам'ятаємо тих, чиє земне життя завершилося внаслідок самогубства.

Церква довіряє кожну людську особу досконалій справедливості, безмежному милосердю та незбагненній любові Божій. Тому ми повинні утримуватися від припущень, ніби можемо повністю знати внутрішній стан іншої людини в останні миті її земного життя. Духовні, психологічні, емоційні та фізіологічні обставини такої смерті можуть бути надзвичайно складними, і лише Бог знає їх у всій повноті.

Водночас із особливою пастирською турботою ми звертаємося до тих, хто залишається: до батьків, які оплакують дитину; дітей, які втратили батька чи матір; чоловіків і дружин, які втратили подружжя; братів і сестер, які втратили рідну людину; друзів, які несуть у серці запитання без відповідей; духовенства, яке оплакує членів своєї духовної пастви; та парафіяльних громад, зранених несподіваною трагедією.

Скорбота після самогубства може супроводжуватися болем, гнівом, розгубленістю, почуттям провини, жалем і глибокими питаннями віри. Ті, хто несе таку скорботу, ніколи не повинні залишатися з нею наодинці. Вони потребують молитви, терпеливості, співчуття та постійної присутності Церкви.

Святий апостол Павло нагадує нам: «Коли страждає один член, з ним страждають усі члени» (1 Кор. 12:26).

Ці слова виражають не лише богословський принцип, але саму сутність нашої церковної відповідальності один за одного.

Возлюблені у Христі, можливо, ми не здатні зняти кожен тягар із плечей іншої людини, але можемо допомогти їй його нести.

Можливо, ми не маємо відповіді на кожне болюче запитання, але можемо вислухати.

Можливо, ми не маємо сили зцілити кожну рану, але можемо супроводжувати зранену людину до Христа і до тих, кого Бог наділив знаннями та вміннями допомагати у справі зцілення.

Ми не завжди можемо негайно розвіяти темряву іншої людини, але можемо відмовитися залишити нашого брата чи сестру самотніми в цій темряві.

Нехай кожна парафія нашої Святої Української Православної Церкви стане громадою, в якій святість людського життя проголошується не лише словами, але й співчутливою присутністю та конкретними ділами любові.

Нехай кожна людина, яка переступає поріг наших храмів, знає: Ваше життя священне. Ваше страждання не залишається непоміченим. Ви є членом Тіла Христового. Вам не потрібно нести свій тягар наодинці. Церква молитиметься разом із вами, йтиме поруч із вами та допомагатиме вам шукати шлях до зцілення й відновленої надії.

Молитва за тих, хто бореться зі стражданням,
і за тих, хто перебуває у скорботі

Господи Ісусе Христе, Лікарю душ і тіл наших, Джерело життя і Подателю всякого доброго дару, поглянь із милістю та співчуттям на рабів Твоїх, які знемагають під тягарем скорботи, самотності, страху, недуги, горя та відчаю.

Там, де темрява проникла в серце, запали світло надії. Там, де самотність стала нестерпною, пошли вірних супутників. Там, де сум'яття затьмарило розум, даруй ясність і мир. Там, де опанував страх, даруй мужність. Там, де недуга вражає тіло чи розум, подай зцілення за Твоєю святою волею і благослови тих, кому довірене священне служіння медицини, психологічної допомоги та милосердної опіки.

Зміцни, Господи, тих, хто вважає, що вже не має сил продовжувати свою земну дорогу. Збережи їх від усякої небезпеки. Постав поруч із ними співчутливих і розсудливих людей, які розпізнають їхнє страждання, почують їхній крик і супроводжуватимуть їх до безпеки, зцілення та відновленої надії. Через служіння Твоєї Святої Церкви нагадай їм, що їхнє життя залишається дорогоцінним перед Тобою.

Пом'яни також, о Милосердний Господи, тих, чиє земне життя завершилося серед глибокого страждання та відчаю. Ти один знаєш приховані порухи кожного людського серця і тягарі, які людина несла мовчки. Ми віддаємо їх Твоєму досконалому суду і безмежному милосердю. Утіш їхніх батьків, чоловіків і дружин, дітей, родичів, друзів, духовенство та громади, які продовжують нести рани їхньої втрати.

Даруй нам, рабам Твоїм, мудрість розпізнавати страждання, мужність наближатися до тих, хто віддаляється від інших, терпеливість слухати без осуду, розсудливість шукати належної допомоги та любов, достатню для того, щоб залишатися поруч із тими, чиї тягарі стали надто важкими.

Молитвами Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії покрий людей Твоїх Її чесним омофором. Приведи тих, хто перебуває у відчаї, до надії; самотніх - до єдності; зранених - до зцілення; а всіх нас - від темряви цього занепалого світу до невечірнього світла Царства Твого.

Бо Ти є Воскресіння і Життя, і Тобі славу возсилаємо, з Безначальним Твоїм Отцем, і Всесвятим, Благим і Животворчим Твоїм Духом, нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

З архіпастирською любов'ю та молитвами у Христі,

+ АНТОНІЙ
Митрополит Української Православної Церкви США

+ ДАНИЇЛ
Архієпископ Української Православної Церкви США

An Anticipation of the Messianic Feast

The Eucharist is not only a making present again of the Last Supper. It is also an anticipation of the Messianic Feast when we shall sit down to sup with our Lord in heaven. This means that every time we come to the heavenly banquet of the Eucharist to receive the precious Body and Blood of our Lord, we look backward to the Last Supper Jesus had with His disciples in the Upper Room; but we also look forward to the Second Coming. In other words, the present Eucharist, the present Supper, is also a foretaste and an anticipation of the banquet in heaven which is yet to be. Thus, as Father Stavropoulos writes, "When a person receives the holy sacrament (communion) now, he receives at the same time the promise of the indescribable communion with Christ in the age to come." As Jesus said to His disciples: "And I bestow upon you a kingdom, just as My Father bestowed one upon Me, that you may eat and drink at My table in My kingdom". (Luke 22:29:30). St. Augustine said so beautifully, "I desire not Your gifts, O Lord, but You Yourself."

Church Fathers Speak

Teach your mouth to say that which you have in your heart.

Teach your heart to guard that which your tongue teaches.

— Abba Poemen

Choir Rehearsal

Choir rehearsal 7-8pm on Wed Sept 23 and Wed Oct 7 to rehearse the hierarchical Divine Liturgy.